П`ятниця, 24.11.2017, 05:35
Вітаю Вас Гість | RSS

Кропивнянська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів

Форма входу
Пошук
Головна » 2013 » Червень » 10 » Виховна година: "Земля, обпалена Чорнобилем"
09:07
Виховна година: "Земля, обпалена Чорнобилем"

Земля не належить нам, - це ми належимо Землі.

Вчитель: Ці слова вождя індіанців сіу були сказані у 1854 році.

Сучасна людина жила і живе ідеєю підкорити собі все, що є в природі , ідеєю панування над природою. Як показало життя, ця ідея виявилася хибною. Екологічна криза ще більше нівечить природу нашої країни. Загинули сотні малих річок, перетворюються на стічні брудні "відстійники” дніпровські та інші водосховища, ставки й озера, виснажуються орні землі. Як дамоклів меч нависла над Україною Чорнобильська АЕС.

Звучить пісня "Земля в илюминаторе” групи "Земляне”.

1 ведучий: 26 квітня 1986 року. Вибух реактора на Чорнобильській АЕС потряс Україну і сколихнув планету. Та у перші хвилини, поки світ не відчув, що сталося, українські пожежники, забувши, що вони тільки смертні люди, а не безсмертні боги, тамували шалений вогонь довкола двох сотень тонн ядерного палива, яке містилось у розірваному череві енергоблоку. Земля була тільки на один крок від того, щоб катастрофа стала реально вселенською. І наші звичайні пожежники, прості поліські хлопці, приборкавши вогонь пекла – пішли у вічність... Їхні імена тепер вкарбовані в історію Землі та пам’ять землян. Вічного визнання людства удостоєний технічний персонал атомної станції, який був у ту ніч на вахті і який одразу включився в погамування катастрофи, стримавши її зростання.

2 ведучий: У рік двадцять перший від часу катастрофи сам атомний попіл спонукає кожного з нас замислитися над тим, якого удару насамперед, зазнала наша отча земля – Україна і люди, яким випало жити на її теренах. Три з половиною мільйона українців, уражених радіацією. Майже півтора мільйона з них – діти.

Справді, те, що сталося з Україною в судний день Чорнобиля, не має прецедентів у світовій історії. Адже це не тільки екологічна катастрофа, яка помітно вплинула на перебіг життя нашої країни, сусідніх народів Білорусі та Росії, а й за торкнула можливими наслідками всю Європу. Але катастрофу на ЧАЕС можна усвідомлювати і як попередження людству за нерозумні діяння на Землі, як предтечу нового всесвітнього потопу – водяного чи вогняного. Вона примушує сучасну цивілізацію подбати про те, щоб технологічний процес обов’язково йшов у ногу з моральним удосконаленням людства. Інакше вади нашого духовного відставання спричинять такі глобальні катаклізми, після яких на планеті залишиться пустка. Страшно навіть подумати, що таке може статися.

1 ведучий: Україна після Чорнобиля стала першою в історії людства державою яка свою ж територію площею у 2044 км2 офіційно визнала непридатною для життя, небезпечною для себе, назвавши її зоною відчуження. Від кого відчуженою? Від своєї землі, від свого народу, від своєї історії? Та як не змушені ми були б страшними обставинами назвати цю землю – вона наша. Вона реально існує. Вона живе разом з нами і житиме, доки житимемо ми.

2 ведучий: Нині, у 21-у річницю Чорнобильської катастрофи, наші люди низько схиляють голови перед усіма, хто пішов тоді у ядерний вогонь, щоб зупинити ланцюгову реакцію смерті. Схиляємось перед тими, хто усвідомлено і мовчки віддав за нас своє життя у ядерному котлі. Бо всі вони виконали свій обов’язок, свій найвищий синівський обов’язок перед рідною землею і перед рідним народом – зупинили ескалацію катастрофи, унеможливили переростання її у глобальний винищувальний смерч для всієї України, всього світу.

 1 ведучий: Берег Прип’яті. Мирна весняна українська ніч. 26 квітня 1986 рік. Ця дата назавжди залишиться у пам’яті людства. Перша година 23 хвилини 40 секунд... Всі сплять безтурботним сном. І раптом несподівано нічну темряву розірвало велетенське полум’я над IV енергоблоком ЧАЕС.

І став цей реактор могилою нашого односельчанина Ходимчука Валерія Ільковича.

Біографія Ходимчука В.І. (додаток 1)

Лист матері "Прощення” (додаток 2)

1 учень: А думалось: впокорений слухняний,

Гадалося, служитиме як слід...

Та вибухнув пекельно день весняний

Так, що здригнувсь тривожно всенький світ.

Зів’яв пейзаж, зробивсь таким пасивним,

Вгорнулось місто в незвичайний дим.

І мирний атом, ставши агресивним,

Націлився на села і сади.

1 ведучий: Попіл Чорнобиля стукає в наші серця. Стукає ось уже 21 рік. Доля дала можливість людству зазирнути за край ночі, тієї ночі, що настане, якщо почнуть вибухати атомні боєголовки.

2 учень: Говорять, що гряде кінець життя,

Що вже з’явилися дірки озонні,

Ми теж не вірим в наше майбуття,

Бо вже давно живемо в чорній зоні.

Здавалось, все по Божому було:

Жилось і кохалось, і родило,

І раптом зашуміло – загуло

І в душах наших тугою завило.

Зірвавсь реактор. За незриму мить

На нашу землю вилилась отрута.

Чом довелося нам це пережить?

І за які гріхи така спокута?

Чи є надія в нас на майбуття?

Чи виживемо? За яким законом?

Бо скільки вже людей пішло з життя,

Уражених чорнобильським драконом.

Ми вже відчули, що він нам приніс

І не одному він вкоротить віку.

А скільки люди проливають сліз,

Коли у сім’ях родяться каліки.

Чорнобиль. Чорна хмара. Чорний біль.

Таке нехай ніде не повториться.

На щемну рану я не сиплю сіль,

Вона й без неї болісно ятриться.

2 ведучий: Людина – частина природи і постраждала вона так само, як луги, ліси , звірі. Чорнобиль пред’явив нам суворий рахунок. Проходять роки після аварії. А біль не вщухає, тривога не полишає людей.

Чи знаєш ти, світе,

Як сиво ридає полин?

Як тяжко, як тужно

Моєму народу болить!

1 ведучий: Сьогодні наша пам’ять і пам’ять багатьох поколінь знову і знову буде повертатись до трагічних квітневих днів 1986 року, коли ядерна смерть загрожувала всьому живому і неживому. Вирвавшись з-під влади недбайливих господарів, вона спричинила трагічні наслідки.

 3 учень: Хто квітень наш отак підступно зрадив,

Що стільки горя, що рида весна?

І хто тепер такій біді зарадить?

Щоб жив Дніпро і щоб жила весна.

І щоб, як завжди, сад весняним шалом

Не як ілюзія – дививсь здаля.

А істина, щоб стрілку не зашкалило

В дозиметрах, де зболена земля.

Загидили ліси і землю занедбали.

Поставили АЕС в верхів’ях трьох річок.

То хто ж ви є, злочинці, канібали?!

Ударив чорний дзвін. І досить балачок.

В яких лісах іще ви забарложені?

Що яничари ще не запастять?

І мертві, і живі, і ненароджені

Нікого з вас довіку не простять!

1 ведучий: Горе впало не тільки на Україну. На забруднених територіях нині проживає близько двох мільйонів осіб, тобто кожен п’ятий. Змертвіли водойми, непридатною для вживання стала в них риба.

4 учень: Як страшно це – води не скуштувати

У тім краю, де Прип’ять, де Дніпро.

І хто посмів знічев’я відірвати

Від губ народу цілого відро?

Дивлюсь на землю, на річкові води,

І думаю, аж чорний від журби:

А нам казали: "Ви царі природи!”

А ми ж насправді – атома раби!

 

5 учень: Біля мертвої Прип’яті – дерево-хрест,

Поруч – братська АЕС.

Ліс рудий хоронили щоночі й щодня,

Тільки хрест уберігся, як нагадування.

Із могилою поруч і побіля ЧАЕС,

Біля мертвої Прип’яті – дерево-хрест,

Тих хто впали у квітні, мов у герці війни,

Просить дерево-пам’ять: "Пом’яни... пом’яни...”

2 ведучий: Евакуація. Цей термін воєнного часу, що жив тільки у пам’яті людей, які спізнали лихоліття Вітчизняної війни, увірвався в наше сьогодення, його викликав чорнобильський ураган, відірвавши від коренів, що з’єднували з рідною землею.

6 учень: Зона. На всій планеті до сьогодні ти одна,

На сотні літ приречена, приречена,

Тут совість кожного тобою опромінена,

Тобою біографія оміряна,

Ти ніби свіже унаочнення біди.

Чи ж коли-небудь цвістимуть тут сади?

Терпіть і ждать. Така тепер твоя судьба.

Терпи і жди. Триває наша боротьба.

А в тім селі – ні голосу ні звуку

А вікна випромінюють розпуку,

А двері навхрест дошками забиті,

І журавлі криничні сумовиті,

І тихий сад біля старої школи.

І дітям в ній не вчитися ніколи.

Навколо пустка і печать біблійна,

Навколо смерть, незрима і повільна

Село і квіти стронцій роз’їдає,

І час пересипається пісками

На полі, що шуміло колосками.

1 ведучий: Чудовими краєвидами, щедро врожайними садами, місцями відпочинку, багатими лісами славилася чорнобильська земля, та тільки до жахливої позначки, до радіаційної межі, проораної квітневої ночі 1986 року. Звідтоді ця земля стала називатися зоною.

7 учень: В зеленім лісі я була жива …

Рудим став ліс, рудими стали тіні,

Рудою стала крона і трава

і ржавий ліс. Пустеля. Мертва зона.

Апокаліпсис? Марсіанський краєвид?

Табличка: ”Дихать і ходити заборонено!”

І небезпечне: "Не торкатися трави!”

2 ведучий: Людина – теж частина природи. І постраждала вона не менше ніж луги, ліси та звірі. проте люди ще живуть і працюють на забрудненій радіонуклідами території, ходять в школу і садки діти. Вони вже хворі. Це – перший наслідок чорнобильської аварії. Яке ж майбутнє цих людей?

8 учень:Печеня пахне... Блимають зірки...

І десь собака виє: рветься з цепу,

Вдягаються дівчата й парубки,

Щоб вийти на село гучним вертепом...

Вже все село ось-ось почне гулять,

В танку веселім гратимуться діти...

...І на п’яти ногах, сліпе козля

З причиненої визирне повітки...

1 ведучий: Проходять роки після аварії на ЧАЕС. Минув 18-й рік. А біль не вщухає. Тривога не полишає людей, пов’язаних скорботним часом ядерного апокаліпсиса.

Триста літ поволеньки промине –

Стронцій розкладеться і помре.

На новому полі неодмінно

Час його, мов попіл приоре.

Час очистить! Прип’ять неглибинну,

Оживить і луки, і сади.

Та чорнобиль вічн6о берегтиме

Хрест своєї чорної біди,

Вічно буде пам’яттю судити

Тих, хто розп’яли його в огні,

І з ребра, що стронцієм пробите,

Кров його тектиме по мені.

Вчитель: Скорботний день. Те, що сталося 21 рік тому, ми повинні пам’ятати завжди. В цей день в усіх храмах дзвонитимуть дзвони. Пройде служіння в церквах, костьолах, синагогах. І жалібно дзвонитимуть дзвони.

Давайте ми вшануємо хвилиною мовчання пам’ять тих людей, які "згоріли” в чорнобильському вогні. Схилимо голови і запалимо скорботну свічку пам’яті.


Додаток 1

Біографія

Ходимчука Валерія Ільковича

 

Ходимчук Валерій народився в 1951 році. Його дитинство пройшло в с. Кропивня Іванківського району. В 1958 році пішов до першого класу Кропивнянської восьмирічної школи. Протягом усього навчання мав зразкову поведінку. До товаришів ставився доброзичливо, до старших – ввічливо. У нього було багато друзів. Доручення, які покладались на нього виконував сумлінно.

Валерій любив працю, допомагав матері по господарству. любив ловити рибу, ходити на полювання. Після закінчення школи, в 1966 році, навчався в Малинському лісотехнікумі. Під час навчання  в Малині він закінчив курси водіїв. В 1969 році пішов до лав Радянської Армії. Після повернення з армії поїхав на будівництво Чорнобильської АЕС. В 1972 році одружився. Дружина Наталія Романівна родом з села Копачі Чорнобильського району. Сім’я Ходимчуків мала двох дітей: доньку Ларису та сина Олега.

Валерій багато встиг. Пішов на Чорнобильську АЕС "зеленим” новачком, де все для нього було в дивину. А вже через кілька років став на "ти” з складним комплексом машин, якими начинена АЕС.

У 1978 році його призначили старшим оператором головного циркуляційного насоса на першому блоці. А з квітня 1983 року він перейшов працювати на четвертий блок електростанції. Колишні морфлотівці, з якими пов’язувала Валерія спільна служба, в основному трудилися тут. Для Валерія це був найкращий мікроклімат для роботи. Була і інша причина – на новому місці над усе потрібні були його знання, досвід і вміння контактувати з людьми. До нього, як до магніту, тягнулися ровесники і старші. В нього було багато друзів. Він не вмів відмовляти нікому, проте не був загальним "любимчиком” – просто був людиною, яка мала авторитетне, вагоме слово, і при цьому залишався простим і скромним.

За пуск четвертого реактора старший оператор В. І. Ходимчук був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Коли його попросили виступити в одній з Прип’ятських шкіл, на зустріч він прийшов зі своєю ненькою. Не знаю, що він хотів цим сказати – напевно те, що його удачі – найбільша заслуга його матері.

Так співпало, що день народження у Валерія і матері одного числа і місяця. 24 березня вони всі зібралися разом. За місяць до аварії.

Згідно графіка, з 25 по 26 квітня 1986 року у Валерія була нічна зміна. Він пішов на роботу і більше не повернувся до своєї сім’ї. Його домівкою став зруйнований атомний реактор. Його немає серед тих, хто ліквідовував і ліквідує наслідки аварії на ЧАЕС. Він не встиг зробити того, що після нього зробили інші. Але все пережите ним, коротке життя свідчить, що він був готовий до найвищого прояву людяності, до того, що ми називаємо – подвиг.


Додаток 2

Лист матері Ходимчука В.І. Анни Ходимчук

"Прощення”

Синочку! Відчуваю, що тільки ти мене зрозумієш і простиш, що пишу тобі на той світ. Бо не можу по-іншому. Ні плач, ні волання не допомагають мені. Ось уже десять років тужу за тобою. Ніяк не можу змиритись, що більше тебе не побачу. Скажу тобі слово листом цим – і облегшу душу. Бо спливають мої літа , ось-ось і я до того берега припливу. Ще живою хочу поговорити з тобою, як з живим.

Мій ріднесенький! Новин у нас стільки сталося! Місто Прип’ять, про яке ти міг розповідати цілими вечорами, після аварії виселили. Наташа з дітьми одержала квартиру в Києві. У тому районі, де тепер живе багато прип’ятчан.

Лариса, донька твоя, вийшла заміж. Гарного чоловіка має. Сам родом з Білорусі. До мене приїжджали в гості, бо на весілля в Київ не змогла приїхати: не та вже сила та й нездужаю. Три роки тому ти вже й дідом став: є в тебе внучка Катерина. Вона й на тебе трішки скидається. Бо й Лариса твоя – дві краплі води схожа на тебе.

Синок твій Олежка, закінчив школу. Наташа сама допомагає йому стати на ноги і влаштуватись у житті. Хоче, щоб доля у дітей була не безталанною. Опікується про них. За себе не думає, свого життя не влаштовує. Хоч і люди знаходились, та не замінить ніхто їй тебе, мій соколе! Тішиться вона Катеринкою. Ото і вся розрада для неї, бо хворіти часто стала: дається взнаки атомна станція, аварія...

Валерику! Знаю, якби ми з тобою зустрілися, ти б обов’язково б запитав, чи не ображав мене хто-небудь, відколи тебе вдома нема. Ні, синку! Мене вже сама доля ошукала, відібравши тебе. А люди – вони скрізь добрі. Турбуються про мене твої однолітки, які живуть у селі.

Навідуються і твої колеги з Прип’яті. Щороку як приїдуть – привезуть всякої всячини: і крупи, і борошна, і вдягнутись, і взутись. Спасибі їм за те. Вони ж не винні в тому, що сталося.

Щороку, 26 квітня вони з Марією, твоєю сестрою привозять мене у Прип’ять. Вшановують тебе, і всіх твоїх друзів, які загинули на ліквідації наслідків аварії, як Героїв. Мітинги пам’яті влаштовують. Щороку я тільки тим і живу, що чекаю того дня, щоб побачити місце твоєї смерті.

Бо велике то горе, синку, для матері – не мати навіть могили синової. Весь четвертий – то твоя могила. Хоч на кладовищі зробили уявне місце твого поховання. А якою за ці роки високою та стрункою на ньому виросла посаджена мною берізка. Шанують тебе, Валерику, і у нас в районі. У кількох селах, переселених із зони відчуження, вулиці на твою честь назвали. У Нових Ладижичах вулиця Валерія Ходимчука найкраща. За десять літ на ній і садки піднялись, і люди обжились.

Чорнобильська біда рознесла на своїх чорних крилах гіркоту України по всьому світові: і наше прізвище Ходимчук з 1986 року знають навіть у Америці. І про тебе знають, що ти один з тих хлопців, що відвернув страшну біду.

Ось і торік у Кропивню приїжджала з Америки наша односельчанка, та ще й родичка, Віра Ходимчук. Заходила до нас додому. Довго ми розмовляли, співчувала мені. говорила, що ще у 86 році в газеті прочитала про тебе. Скільки літ війни минуло, а вона пам’ятає твого батька, Іллю Опанасовича. І признала там, у Америці, що ти – його син, який захистив собою увесь світ. Вона теж, як і ти колись любив, умилась цілющою водою і напилась з нашої криниці, покуштувала сливок із нашого саду і примовку дідову згадала. Він так казав: "Смачненькі сливки, хоч і з черв’ячками. Але не то черв’ячки – що ми їмо...” Віра в Америці хоче музей чорнобильський відкрити. Я й твою фотографію дала. Нехай скрізь побачать мою дитину, яка віддала життя, щоб Україну вберегти. І в нас в Україні є музей Чорнобиля. Кажуть, що у цьому році і у Києві відкрили. Та мене ніхто туди не запросив. Хоч так хотілося зустрітися як не з тобою, то хоч з пам’яттю про тебе.

Не були ми з Марією торік і в Прип’яті. Знаєш, тяжко тепер жити, наша вільна Україна лише спинається на ноги. Може, вже на 10-и річчя Чорнобиля побуваємо. Сумна дата, а для мене яка чорна...

Синку! При зустрічі ти неодмінно запитав би, що мені потрібно, чим допомогти. Не турбуйся, все в мене є. І гроші, і продукти, і у що взутись, і вдягтись. Не покидають мене добрі люди. Немає у мене вас, діток, які відібрала смерть. Трьох – маленькими. Четвертого – тебе красеня у 35 літ. Мені б вас побачити, а ще батька нашого. Заскучала, засумувала за вами нестерпно. Простіть же мене, що не змогла відвернути вас від смерті – її не здолали ні ті, хто в палацах живе, ні ті, хто в хатинах. Не змогла і я, несила, бо як та вишенька-черешенька з української народної пісні: рясно цвіла та мало виросла... Це ж наша улюблена пісня, яку я тобі співала з дитинства.

Прости мене, моя дитино.

Переглядів: 1196 | Додав: Vova | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Календар
«  Червень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
Корисні посилання
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 3
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Copyright MyCorp © 2017
Зробити безкоштовний сайт з uCoz